Загробне воздаяння можливе тільки в тому випадку, якщо після смерті людини на тривалий час залишається існувати її свідомість (душа)¹.
Уявлення про безсмертну душу, яка після смерті відправляється в рай або ад, не походить з Біблії. А всі домисли щодо подорожей відділеної неприкаяної душі по царству тіней до Другого Пришестя — відгомони античних ідей (Платона, Аристотеля, Піфагора, орфіків), згодом доповнені, часто суперечливо, Августином і Фомою Аквінським, а потім Альбером Великим, П’єром Абеляром, Бонавентурою (Джованні Фіданца), Іоанном Росцеліном, Ансельмом Кентерберійським, Дунсом Скотом та іншими філософами.
Античні люди вірили, що в кожній людині і тварині укладена особлива нематеріальна сила, незалежна від тіла (грец. ψυχή, лат. anima). Цю силу (душу) ототожнювали з тінню, кров’ю, серцем або печінкою людини. У арабів, давніх євреїв одним словом позначаються душа і кров. У Біблії говориться, що душа людини — це кров її. Уявлення про душу як про щось особливе від тіла людини зміцнювали такі явища, як сновидіння, галюцинації, непритомності, стани коми і летаргії, природа яких і нині не до кінця зрозуміла. Ці видіння породжували віру в наявність у людини як двійника — душі, яка може покидати тіло і повертатися в нього, а може вести і зовсім самостійне життя. Душею володіли не тільки люди, але й весь світ.
Атомісти уявляли душу як матеріальний оживотворюючий тіло орган, керований також матеріальним началом — духом або розумом². Дух і душа розумілися тілесними і утворювалися з кулястих, дрібних і рухливих атомів.
Ідеалісти вважали, що душа народжується в космосі, а потім вселяється в тіло. Платон вважав душу незруйнівним компонентом усього живого. Піфагорійці і орфіки (як і східні вчення) відстоювали ідею про переселення душ (метемпсихоз, або «колесо народження» за орфіками)³. У буддизмі безперервний цикл перероджень, сприйманий часом як нестерпна безнадійність, душа може прорвати, лише погасивши себе саму. А в буддизмі махаяни, про райські і пекельні простори для душ (доктрина «чистої землі» у адептів Будди Амітабхи в Китаї і Японії), навіть це не виймає душу з-під влади «закону Карми».
Але, зауважимо, віра в переселення душ по суті рівносильна невірі в безсмертя особистості. Адже якщо кожного разу душа, вселяючись у нове тіло, нічого не пам’ятає про своє попереднє існування, то ми отримуємо зовсім інший суб’єкт (за відчуттями, пам’яті, досвіду, своєї фізики), а не продовження чогось уже булого на світі.
Згодом Артур Шопенгауер стане говорити про незруйнівність вольової серцевини нашого «я», після кожної смерті продукуючої нове життя, а Ніцше утвердить міфологему вічного повернення.
Але повернемося в античність. Як ми з’ясували, і матеріалісти, і ідеалісти не сумнівалися в наявності душі, лише по-різному уявляючи її походження. А от з приводу її безсмертя думки розходилися. Епікур і його послідовники вважали душу смертною, що володіє лише тілесною функцією. А Платон, Аристотель, Піфагор, орфіки визнавали тілесну і духовну функцію душі і, відповідно, розглядали її як тимчасово пов’язаний з плоттю момент Абсолютного Духа.
Ну а що говорить з цього приводу Старий Завіт, написаний, ймовірно, з XIII по IV ст. до н.е., і Новий Завіт, складений в І ст. нашої ери?
Слово в оригіналі Старого Завіту, перекладене як «душа», — «нефеш» (Бут. 2:7; Нав. 10:37; Єз. 18:4). У сучасному юдаїзмі єврейське слово «нешама» (нешемо) (Втор. 20:16) трактується як частина людської субстанції, що продовжує існувати після смерті тілесного начала; але це слово ніколи не мало такого значення, під ним просто мається на увазі процес дихання або дихаюча істота (Бут. 7:22; Нав. 11:11; Іс. 2:22). Для Адама, наприклад, Бог установлює єдине покарання — смерть (Бут. 2:17). У Книзі Екклезіаста (Еккл. 9:5, 10) читаємо: «Живі знають, що помруть, а мертві нічого не знають, і вже немає їм воздаяння… тому що в могилі, куди ти підеш, немає ні роботи, ні роздумів, ні знання, ні мудрості» (див. також Бут. 3:19; Пс. 145:3-4).
У книгах Старого Завіту неодноразово проводиться думка про те, що зі смертю людини все для неї закінчується: він уже не встане, ніхто не розбудить його, навіть сам Бог не сотворить такого чуда. «Людина — прах, і в прах повернеться». «Випадково ми народжені і після будемо як небулі: дихання в ніздрях наших — дим, і слово — іскра в русі нашого серця. Коли вона згасне, тіло обернеться в прах, і дух розсіється, як рідкий повітря» (кн. «Премудрості Соломона»). Смерть, згідно з Біблією, — це покарання, протилежність життя, а не інша форма існування. Не дивно, що в Біблії ніде немає мови про покарання в аду. Що стосується містичної віри євреїв у переселення душ, то ця ідея, очевидно, виникла в Індії. У Кабалі вона вперше з’явилася в книзі Бахір і потім стала визнаватися каббалістами. Втім, як стверджував Девід Юм, «найрішучіші прихильники смертності душі ніколи не заперечували безсмертя її субстанції»⁴.
Ніде в Біблії не сказано також, що людина має безсмертну душу, яка залишиться після смерті тіла. Слово Боже вчить, що людина сама є душею, що на самому ділі її душа — це він сам з усіма своїми фізичними і розумовими якостями (Бут. 2:7; Втор. 27:25; Притч. 2:10). Коли людина вмирає, то, згідно з Біблією, «виходить дух його, і він повертається в землю свою; у той день зникають усі помисли його» (Пс. 145:3,4). Смерть — це відсутність життя. Лише згодом, під впливом еллінізму в юдейську релігію проникло вчення про її безсмертя¹, але не для всіх: «Душа грішна, та помре» (Єзекиїль 18:4).
У новозавітних текстах душа людини теж невіддільна від тіла і тому з тілесною смертю нікуди не виділяється і не відлітає (в ад або рай) в очікуванні Страшного суду і воскресіння. Вона так само мертва, як і плоть, і буде воскрешена одночасно з тілом під час Другого Пришестя. До цього ж часу буде перебувати в небутті, мороці і пустоті забуття, тобто в могилі, яку й мислили первісно адом (гадес). Нічого не буде їй ні бачитися, ні чутися, ні пам’ятатися. Смерть — це повністю несвідомий стан. Воскрешений Ісусом Лазар нічого не говорив про те, що він був у раю або в аду мучень, що зробив би, якби там був, — мертвий Лазар був повністю в несвідомому стані, і залишився б у такому до «воскресіння, в останній день», не верни його Ісус до життя.
Але якщо, згідно з Біблією, душа не продовжує жити в іншій сфері після смерті людини, то яка надія для померлих? Виявляється, з приходом Месії всі вони воскреснуть у плоті і в мирі: «І багато хто з тих, що сплять у праху землі, пробудяться, одні для життя вічного, інші на вічну наругу і посоромлення» (Дан. 12:2).
Давнє слово «парадіс», яке у персів означало сади царів Ахеменідів, виражало загальну мрію: чарівний сад, де блаженне життя продовжувалася б вічно. «Рай» у розумінні фарисеїв (і Ісуса) повинен уявляти блаженне життя воскреслих «святих» в Єрусалимі (Мтф. 5:35) у часи вічного царювання Месії. «Ад» же повинен уявляти із себе долину Гінном, де будуть страждати воскреслі грішники від усвідомлення свого приниження. Після Страшного суду це зміниться. «Воздаяння за гріх — смерть, а дар Божий — життя вічне» (Римлянам 6:23).
При воскресінні, обіцяному Христом, виникає трудність: наскільки душа прив’язана до даної оболонки? Чи правий Фома Аквінський, який стверджує, що «ми не можемо називати воскресінням таке положення, коли душа не повертається в те ж саме тіло, оскільки воскресіння є друге виникнення»²?
Ідеї реінкарнації і свідчення людей, які потрапили тимчасово у свої «видіння» на той світ, вибили з християнської концепції одночасного воскресіння душі і тіла фундамент. Душа отримала право автономного, причому з наявністю чисто тілесних відчуттів (болю, страждання, гніву, блаженства), існування в матеріально щільному аду або, навпаки, раю.
У «Католицькій енциклопедії» з цього приводу сказано: «Нам задають питання: як може матеріальне полум’я мучити демонів або людські душі до воскресіння тіла? Але якщо наша душа так з’єднана з тілом, що вона гостро відчуває біль, заподіюваний вогнем, чому ж тоді всемогутній бог не може прив’язати навіть чистих духів до якої-небудь матеріальної субстанції так, щоб вони відчували муки більше або менше подібні болю, заподіюваному вогнем, яку душа може відчувати на землі?»³.
Наостанок згадаємо «наукові» версії поняття душі і докази її існування.
«Під поняттям “душа”, — вважає В. Деружинський, — ми розуміємо певну матрицю (індивідуальну програму), що керує обміном речовин і взагалі ростом і побудовою тіла. Матриця ця лежить поза межами нашого віртуального світу, який є лише інформаційною моделлю… Тіло знаходиться в контакті з душею-матрицею через таламус, а порушення цього контакту призводить до коми»⁴. Підключення до матриці відбувається під час сну. Після смерті ж тіла “душа”, що являє собою залишковий слід образу, може якесь час безсвідомо функціонувати на зразок сомнамбули. Але незабаром згасає.
М. Радуга стверджує, що «якщо душа і може жити після смерті тлінної оболонки, то ніякого самосвідомості, звичного нам “Я” у неї немає»⁵.
Душу «можна назвати інформаційним кодом особистості»⁶, запевняє Ю. Войковський.
Петро Калиновський (Істомін), вивчивши понад 500 історій клінічних смертей, дійшов висновку, що існування по той бік життя — доведена очевидність⁷. Однак не навів конкретного сценарію.
Окультисти і містики оперують набором доказів, що виходять за рамки матеріального світу і відтого в принципі неперевірюваних⁸.
Перевірити істинність цих суджень можна тільки одним способом: померти. Докази існування душі, засновані на спогадах людей, які пережили клінічну смерть, вважатися достовірними не можуть навіть з великою натяжкою. Під час клінічної смерті мозок функціонує, а тіло ще не піддалося розпаду, воно не мертве. Це умовна, несправжня смерть.
Відомі на сьогоднішній день «докази» фізичного існування душі (до яких належить зафіксоване зменшення ваги тіла померлого одразу після смерті на величину близько 0,025 грамів) не витримують критики. За визначенням, душа безтілесна.
---
**Примітки (з обох сторінок):**
¹ Див.: Романчук Л. Аспекти потойбіччя і концепція Спасіння // «Поріг». — 2003. — №10. — С.25–31; Токарчик А. Міфи про безсмертя: потойбічний світ (пер. з польськ.). — М.: Прогрес, 1992. — 238 с.
² Див. Лукрецій. Про природу речей (пер. з лат. Ф. Петровського). — М.: Мир книги, 1958. — III 95–170.
³ Див. Платон. Тимей (пер. з давньогрец. С. Аверинцева) // Платон. Зібр. тв.: У 4 тт. Т.3. Частина 1. — СПб.: СПбУ, 2007. — С.468–470.
⁴ Юм Д. Соч. (пер. з англ. С. Церетелі): У 2 тт. Т.2. — М.: Мисль, 1965. — С.800.
¹ На думку Ренана, «можна сказати, що євреї прийшли до догмату про безсмертя душі тільки в силу необхідності такого догмату для того, щоб мучеництво мало свій сенс. Наслідком цього з’явилися дивацтва при двох воскресіннях: при першому оживуть одні мученики» (Ренан Е. Антихрист (пер. з фр. Е. Святловського). — Л.: Рад. письменник, 1991. — С.349).
² Аквінський Ф. Сума теології (пер. з лат. А. Аполлонова); У 2 тт. Т.2. — М.: С. Савін, 2007. — Частина 3, питання 79.
³ Miller F. Catholic Encyclopedia. — New York: Robert Appleton Company, 1912. — V.7. — P.211.
⁴ Деружинський В. Книга вампірів. — М.: ЕКСМО, 2009. — С.475.
⁵ Радуга М. Душа — що це? // Радуга М. НЛО і потойбічні місця. — М.: ЕКСМО, 2008. — С.124.
⁶ Войковський Ю. Ми — боги. Шокуюча відвертість ДНК. — СПб.: Вектор, 2010. — С.79.
⁷ Див.: Калиновський П. Перехід. Остання хвороба, смерть і після… — М.: Хрестовоздвиженське Православне братство, 2010. — 256 с.; Романчук Л. Перехід в інший світ // «Дніпро вечірній». — 2011. — 22 липня. — С.14.
⁸ Див. Земун Ю. Після смерті. — Харків-Бєлгород: Клуб Сімейного Дозвілля, 2011. — 160 с.
